У країні Слова: листопада 2014

У всі часи найпершим і найголовнішим завданням учителя, в тому числі і вчителя мови і літератури, було і залишається формування особливого внутрішнього світу дитини, утвердження на кращих зразках художньої класики ідеалів правди і совісті, краси і добра, національної гідності та людяності. Однак, щоб література здійснювала свою виховну роль, треба виробити в учнів вміння читати художні твори, належним чином сприймати дійсність, відображену в художній формі, сформувати прагнення брати приклад з позитивних героїв.

Саме такій меті може слугувати використання елементів рольової гри для формування стійкого читацького інтересу, що одночасно є і методичною проблемою, над якою я працюю. Адже уміти читати, бути читачем – це високе мистецтво, якому треба наполегливо вчитися. XXІ століття кидає виклик усьому, що нас оточує. Стрімко міняється техніка і технології, і щоб встигнути за усім і не відчувати себе викинутими за борт життя, треба постійно вчитися, шукаючи нові підходи до навчання та використовуючи новітні досягнення людства.

Відомі американські педагоги Гордон Драйден і Джанетт Вос у своїй книзі «Революція в навчанні», яка стала світовим бестселером, пишуть про те (і я з ними в цьому абсолютно погоджуюся), що існуючу модель навчання необхідно замінити на модель індивідуального підходу до навчання, яка базується на принципах пізнавальної психології і здійснюється через самостійні відкриття, осмислення понять, активну участь дітей у процесі навчання та адекватну оцінку ними власних досягнень.

«Немає нічого чеснішого і шляхетнішого, як навчити інших того, що сам якнайкраще знаєш» - це моє педагогічне кредо. Тому надалі спробую поділитися власними вчительськими знахідками та певними професійними секретами, які успішно апробувала сама і пропоную використовувати іншим.

Ми часто говоримо про співпрацю вчителя і учня. Але ж вона неможлива, якщо кожен із суб’єктів навчання діє лише у власному полі, маючи раз і назавжди визначену роль, а отже, і прогнозовану модель поведінки. Тому, як один із варіантів руйнування такого стереотипу, пропоную повернути у навчання радість гри як одного із найефективніших його видів. Доречними у даному контексті є міркування Джанетт Вос: «Навчання – найкраща у світі гра і розвага. Усі діти народжуються з таким переконанням і живуть із ним, поки ми, дорослі, не вдовбимо їм у голову, що це важка і неприємна праця. Тільки деякі діти все ще залишаються на своїх позиціях, маючи тверде переконання, що навчання приносить радість, що це чи не єдина гра, у яку варто бавитись». Тому я пропоную «бавитися» із дітьми, незалежно від віку: давати їм можливість висловитися; прагнути зрозуміти і дійти до всього самому, спонукаючи їх до самостійного пошуку. Одним словом, наблизити навчання до гри, щоб воно було швидким, захоплюючим і наповненим.

Сьогодні необхідно запроваджувати та ефективно використовувати прогресивні педагогічні технології, що базуються на якісно новій, особистісно орієнтованій освітній парадигмі, пам’ятаючи при цьому, що не існує застарілих форм і методик. Кожна інновація – це лише нова комбінація старих елементів. Немає нових елементів, є лише нові комбінації. Сучасна педагогічна наука пропонує учителю велике розмаїття педагогічних технологій з урахуванням дидактичних цілей уроку і заданого рівня засвоєння навчального матеріалу. Ще у 60-х роках XX століття Ярослав Голант виділяв активну і пасивну моделі навчання залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Так за пасивною моделлю учень виступає у ролі пасивного слухача. Він лише сприймає інформацію, яку йому подає вчитель; не виконує ніяких завдань, оскільки відсутній контроль за його знаннями; проте вчитель може подати великий за обсягом матеріал за короткий час. За умови використання іншої, активної моделі навчання вчитель має змогу співпрацювати з кожним учнем зокрема, проконтролювати виконання наданих завдань та рівень засвоєння матеріалу. Але й ця модель не є універсальною: учні спілкуються тільки з учителем; деякі з них можуть бути незадоволеними тим, що вчитель не вислухав їхню точку зору; а решта перебуває у постійній напрузі – «спитає – не спитає». Тому я прихильник інтерактивної моделі навчання, запропонованої Оленою Пометун. Саме вона відображає постійне спілкування усіх суб’єктів уроку: вчителя з учнем, а учнів між собою. І найголовніше: інтерактивна модель навчальної гри робить учнів та вчителя партнерами у спілкуванні, учитель лише вміло організовує процес, консультує та підказує, даючи можливість учневі відчути радість пізнання нового та усвідомлення прийняття самостійного рішення. Але й дана модель не є універсальною. Адже її застосування вимагає від вчителя значної підготовки і часу; потрібен інший підхід в оцінюванні знань (я для цього використовую навчальну картку, в якій чітко прописані конкретні завдання, за виконання яких кожен учень, окрім усної відповіді, отримує оцінку); у вчителя здебільшого немає досвіду такого виду організації навчання; відсутня система методичних розробок подібних занять.

Більшість учителів прагне до самовдосконалення, шукаючи нові підходи, апробовуючи нові методики та вдосконалюючи давно відомі технології. Але все-таки основна причина того, що ми регулярно приходимо в школу: одержуємо зарплату, готуємося до уроків, вчимося один в одного, переймаючи досвід, сперечаємося, радіємо, іноді засмучуємось – це дати нові знання, навчити розумного, доброго, вічного. Ще у 1991 році група американських вчених провела ряд досліджень, вибудувавши за їх результатами піраміду сприйняття різних методів навчання. Тому найголовніше завдання вчителя – викликати «спрагу» до отримання нових знань, використовуючи при цьому на кожному конкретному уроці такі методи навчання, які сприяють найкращому засвоєнню навчального матеріалу. Це ігрова дискусія (те, про що діти говорять); ігрова ситуація (те, що вони чують, говорять і виконують); рольова гра (те, що говорять, виконують і заохочують до роботи інших).

У своїй педагогічній діяльності я постійно експериментую, знаходячи нові цікаві форми поєднання методів і прийомів з інноваційними технологіями сучасного заняття. Це інтерактивні технології кооперативного (робота в парах та малих групах) та колективно-групового навчання («Мікрофон», «Незакінчене речення», «Мозковий штурм», «Дерево рішень»), а також ситуативне моделювання (рольові ігри, драматизація) Абсолютно переконана, що саме ігрова діяльність – це найефективніший засіб сприймання художнього твору, який не тільки активізує психічні процеси учня (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам’ять, мову), але й робить сам урок цікавим, а засвоєння матеріалу невимушеним і природнім.

Найчастіше (вважаю це абсолютно виправданим) використовую ігрові елементи саме на етапі мотивації навчального заняття, коли в учнів формується пізнавальний інтерес та чітке усвідомлення того, що очікувати від уроку: «Здивуй!» (подача цікавого факту, події, неоднозначного епіграфа); «Фантастична добавка» (перенесення реального або літературного героя в часі); «Кросворд» (розгадати, заповнити, визначити ключове слово або створити самому); «Картинна галерея» (на основі кількох картин або однотипних зображень знайти і визначити спільну ознаку); «Асоціації» (опрацювання нових слів у творі за допомогою асоціацій); «Інтелектуальна розминка» (два – три складних запитання для з’ясування нових понять), «Так – ні» (універсальна вправа, яка навчає систематизувати уже відому інформацію, зв’язувати воєдино окремі поняття, уважно слухати й аналізувати питання); «Інформація для «шпигуна»» (визначені члени команди мусять запам’ятати певний обсяг інформації і передати його команді; перемагає та, яка закінчить роботу швидше і без помилок або зробить менше за інших); «Вірю – не вірю» (учні погоджуються або заперечують запропоноване твердження); «Знайди помилку» (учитель навмисне припускається помилки, яку необхідно виявити: спотворює інформацію, послідовність викладу, героям приписує чужі думки і вчинки); «Бліц-опитування по ланцюжку» (кожен учень ставить питання сусіду по парті, даючи кілька секунд на відповідь).

Питанню використання ігрових прийомів у педагогічній практиці присвячено чимало дидактичних трактатів. Це класифікація за внутрішньою ігровою структурою (автор Валентина Саюк): ігрові вправи, ігрова дискусія, ігрова ситуація, рольові ігри; як елемент пошукової форми навчання (автор Ганна Токань): ділові, інноваційні; за рівнем ігрової здатності (автор Георгій Клаус): випадкові, детерміновані, ігри на розуміння та за методичною спрямованістю (автор Віктор Корнєєв): розважальні і дидактичні. Кожен вчитель має повне право обирати для себе найоптимальніший варіант, пам’ятаючи при цьому, що універсального підходу не існує, необхідне створення так званої «багатомірної матриці».

Вагоме місце у вихованні читацьких інтересів відводиться позакласному читанню. Скористаймося порадою видатного педагога і людинознавця Василя Сухомлинського: «Навчіть всіх дітей читати так, щоб вони вміли читаючи думати і думаючи читати». Звичайно, це завдання не з легких, але пробуймо роблячи помилки і набираючись досвіду. Для себе я виробила певну систему підготовки до таких занять: попереднє ознайомлення із твором (зачитування цікавого уривка); випереджуючі диференційовані завдання (знайти у творі фразеологізми, за допомогою словника з’ясувати значення нових слів); заохочення до читання власним прикладом (метод читання). Лише за такої підготовчої роботи учні легко ідентифікують імена і прізвища героїв, визначають їх за ілюстрацією чи поданою характеристикою, швидко знаходять зайве у тексті або ж продовжують незакінчене речення. Ще Микола Гоголь зауважив: «Навряд чи є вища насолода, як насолода творчості». Тому не біймося давати нашим дітям розкритися: здійснюймо разом з ними заочні мандрівки та віртуальні подорожі, прилучаймо їх до світу літературних героїв, використовуймо цікаві інтерактивні вправи та ігрові елементи. Звичайно, у нас ще чимало проблем, пов’язаних із формуванням стійкого читацького інтересу: надмірне спілкування із комп’ютером; небажання учнів читати; усвідомлення того, що читання потребує певних зусиль, часу і бажання; величезна підготовча робота вчителя, пов’язана із створенням сприятливої атмосфери для спілкування із художнім твором.

Час формує нове покоління читачів, які здебільшого як джерело інформації використовують персональний комп’ютер. Але усім давно відомо, що знання, фантазія, логіка думки і міркувань, любов до рідної мови, уміння логічно і образно розмірковувати виховується лише читанням. Тому найперше завдання вчителя літератури прилучати учнів до книги, формувати їхні естетичні смаки. І найголовніше: робити усе можливе і неможливе теж, щоб зуміти торкнутися струн душі кожної дитини, яка б вам у відповідь задзвеніла чарівною музикою.